Титульна сторінка
Титульна сторінка
"Щоб між нами не згасало
Проміння величне,
Ти поставив «на сторожі»
Слово твоє вічне."

       Леся Українка
 
Українська мова
 
Нав'язлива облуда або „Яке українознавство розвивають у МГУ" < Розмови за дверима < На сторожі 

Розділи

Quo vadis, Ruthenia? (1)

Ой хто в лісі, озовися!.. (3)

Зарубки на носі (6)

Cicero (6)

Знай наших! ... або без плагіату (6)

Ай-яй-яй! (2)

Розмови за дверима (4)

"...Шелестить пожовкле листя..." (1)

Тлумачик (1)

Хм-хм... (3)

Чим серце заспокоїться? (2)

Автора, автора!.. (1)

Канцелярія (1)

Депеша (1)

Стрічка публікацій
Коментарі

« Жовтень 2006
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 

 

Нав'язлива облуда або „Яке українознавство розвивають у МГУ"
22.08.05
Автор: Володимир ПЕТРУК
Джерело: Літературна Україна, 21 липня 2005 року
Коментарів: 0

Образ високоморального, свідомого своєї гідності й стриманої мужності українського народу, явлені всьому світові під час Помаранчевої революції, не давав і не дає й сьогодні спокою московській еліті як виклик усталеним поняттям про вторинність українства, штучність української державності, провінційності української культури. З цього приводу з'явилося багато статей в інтернеті. Однією з найхарактерніших є публікація московського науковця О.Неменського, „Недоукраинцьі" или новый народ?" або вона ж „Есть ли альтернатива для „недоукраицев"?" на сайті „Единая Русь", де зібрана чимала добірка відверто антиукраїнських матеріалів (http://www .russ.ru/culture/20041229_nemen.html).

Вона тому заслуговує на увагу, що йдеться про співробітника Центру україністики і білорусистики Московського державного університету ім. М.В.Ломоносова, науковця, який професійно займається україністикою, захистив кандидатську дисертацію на тему „Историческое и этническое самосознание элит украинско-белорусского общества в первой половине XVII в.", бере участь у дослідницькій програмі „Опыт этноконфессиональных конфликтов и религиозной терпимости в истории Украины и Белоруссии, ХVІ-ХVІІІ вв." тощо. Як же він свої знання використовує в „сучасних умовах", тобто в ході і після таких важливих для нашого народу виборів президента, які обернулися тріумфом української ментальності?

Фундаментальним постулатом О.Неменського є твердження, що Україна є державою, штучно створеною, а тому не цілісною ні в мовному, ні в релігійному, ні культурному, ні економічному аспектах (начебто в Росії один народ, одна мова, релігія, культура тощо). В Україні ж він угледів це явище в поведінці регіональних еліт під час виборів. Картина, на його думку, ускладнюється тим, що є дві України, одна — власне Україна, а друга — Недоукраїна. Провідники останньої „не бажають танцювати під дудку Львова", „говорити по-українськи" і „змиритися з відривом від Росії". Додатковим аргументом є „економічний егоїзм", але як прикриття основних — антиукраїнських і антизахідних.

Привид південно-східної автономії збудив уяву всієї Росії, яка вирішила, що з Донбасу почнеться її імперське відродження. „Потенційна автономія може бути саме „русской", ... а рушійною силою мають бути „русские", що не бажають загубити своє національне обличчя", вважає О.Неменський, та ще й закидає їм недостатню потенцію до опору. Перспективу він бачить у втягненні в боротьбу зі своєю державою російськомовних українців, яких тут же висміює, мовляв: „Що за козацький етнос? Що за українці, що не бажають говорити по-українськи?". І це при тому, що „місцеві жителі себе „русскими" вже не вважають" (начебто до цього вони були не природними україномовними українцями, що зусиллями імпербільшовиків набули, за його ж термінологією, анти-образу недоукраїнців).

Об'єднавши „русских" і „недоукраїнців" в одну місцеву масу, О.Неменський тяжко журиться, що у них немає чітко сформульованої визвольної ідеї, яка б розділила Україну на ворожі національно-територіальні табори, як це вдалося в інших республіках з узятими Росією під „миротворчу" опіку автономіями. Хотілося відвертого заколоту проти Києва, але не вдалося. Протистоянню територіальному заважає „проект українського майбуття". „Проектом" він називає власне українську державність, оскільки таке поняття для нього неприйнятне. Приписує він ідею цього „проекту" западенцям, натякаючи на Австрію та „багатьох у світі, яким це вигідно" (відвічні вороги Росії). Хронологічно вкладає „український проект" у півтора століття, плутаючи тисячолітню історію української державності і новочасного визвольного руху, заспів якому поклали якраз східноукраїнці — І.Котляревський і Т.Шевченко.

Вдихнувши глибоко, О.Неменський вирішив не мало, не багато — сотворити в Україні новий народ, за допомогою якого перемогти українців, оскільки кількості „активних русских" в Україні для цього не вистачає. Нинішня Україна для нього — це „простір експериментального націобудівництва", для якого він пропонує „новий" національний проект. За його твердженням, „мрії свідомих українців про поступову українізацію цих земель [східних і південних] здаються все більш примарними", але й „надії національно мислячих „русских" на те, що цей край скоро повернеться в лоно матінки-Росії як заблуканий не по своїй волі син", дуже вже мало виправдані. Тому й наполягає на своєму задумі внести в розкол України ідейну базу у вигляді двох національних проектів.

Не дарма кажуть, що „нове — це добре забуте старе". Його й намагається експлуатувати О. Неменський, розгорнувши ідейний наступ на свята святих українців як народу козаків — на славу, символіку, героїчний образ козака. А все для того, щоб натравити східняків, яким нібито тільки й належить оригінальна історія і культурна традиція Гетьманщини і Запорозької Січі, на західняків, а особливо „галіційців" (начебто й не було Правобережного, Бузького і Задунайського козацтва, чи Д.Вишневецький народився не в м. Вишнівцях на Волині, а П. Сагайдачний не під Старим Самбором, а на Слобожанщині або у донецьких степах): „Одні ідеї козацького „лицарського" самоуправління чого варті! Чи це не привід гордовито дивитися в бік „прогнувшихся" під ляхами галіційців?".

Було б необережним дивитися на такий задум як цілком фантастичний. Попри спроби О.Неменського приписати собі новизну, реальні кроки до його здійснення вже зроблено. Уподобання виборців козацького краю — Дніпропетровщини і Запоріжжя — теж не секрет. Те, що прокламується О. Неменським у релігійній сфері, практично здійснюється Московським патріархатом. Він пропонує „оживити в свідомості" образ запорожця як захисника віри проти тих, що вдалися в різні „розколи" — тобто робить ставку на розпалювання релігійних війн в Україні. Думає він і про чергові вибори: „Якщо протистояння західного і східного кандидатів (читай майбутніх кандидатів до ВР) буде принаймні в східній Україні асоціюватися с протиставленням запорожця-козака, захисника православ'я і особистої вільності з західняцьким „бандерівцем", то й передвиборна позиція східного кандидата здасться значно симпатичнішою і привабливішою". При посиленому натиску піарників і такі постулати спрацьовують, саме тому, що вони примітивні. Добре, що розколоті на такому ідейному грунті козацькі організації нещодавно були об'єднані завдяки зусиллям Президента. Але проблема „Московського православія" не зникла.

Не забув О. Йєменський про ще одну ділянку роботи над „новим проектом" — створення образів знакових особистостей Малоросії, місцевих „національних героїв", зокрема з козацької історії, хоча „їхні імена ще треба відмивати від української націоналістичної інтерпретації". Щоб козаки вже й не були українцями, бо так їх, мовляв, не називав, наприклад, Гоголь.

Однак, з іменем для „нового" експериментального народу антиукраїнців-козаків вийшов прокол. Не придумавши нічого оригінальнішого, О. Йєменський агітує за повернення до милої серцю москвичів „Малоросії" (не дарма ж так пристрасно писав про комплекс „мало-російства" в Україні Євген Маланкж). Сьогодні, мовляв, „малоруси — звучить майже як лайка", але це ім'я тільки підкреслює, що Малоросія — „це не вся Русь" і має бути реабілітоване. Оце і є квінтесенція думки московського „украиниста", а точніше „малорусиста" — він пропонує відродити у малоросів „почуття гордості за...оспівану в літературі „Малоросію", для чого потрібна серйозна праця наукової інтелігенції східних регіонів з „розробки такої самосвідомості, впровадженню її в принижені нині маси „недоукраїнців".

Московський інтелігент О.Неменський виступає в ролі не тільки підбурювача до розколу нації за допомогою заміни її самосвідомості, але й підпалювача громадянської війни в Україні: „факел національного руху не гасне — його треба тільки зуміти підпалити". Наприклад, по типу Придністров'я, про що цілком відверто і каже: „Необхідно створення підручників з історії Малоросії (прикладом може служити двотомна „Історія Придністров'я", видана в ПМР). Велику силу впливу можуть мати телепередачі, зняті на замовлення, що акцентують „факти протистояння малоросів і українців" — куди вже може бути відвертіше.

Добре розуміючи, яку консолідуючу роль відіграє національна мова, О.Неменський винайшов і тут спосіб внести в свідомість „недоукраїнців" ідею мовного розколу, в дуже простий спосіб — кодифікації суржика (по типу Вєрки Сердючки) як „малоросійської мови", цинічно заявляючи, що „вона може залишитися на папері — важливий факт її існування". Теоретик московської „україністики" пропонує за приклад брати русинів, які збираються кодифікувати аж 4 варіанти русинської мови. Намітив він і іншу технологію знищення української мови під видом „розробки для багатомільйонної Малоросії з сильними університетськими центрами, особливої місцевої мовної норми, шляхом кампанії з очистки української мови від полонізмів, що змінить її до невпізнання і зробить майже тотожною
російській, але з місцевим колоритом. Хоча така мова мало чим буде відрізнятися від російської, але буде „своєю". Не вельми оригінальна ідея, бо її ще з 30-років проводять „знавці української мови", але ж є й нині академіки, які подібну зачистку радо підтримують.

Було б дивним думати, що такий стратег-архітектор „нового національного проекту", пишучи про антиукраїнські крайній схід і крайній захід, забув про центр. Більше того, він сподівається і його втягнути у протистояння між „російськомовними недоукраїнцями" і „україномовними західняками". Але тут заважає „політично войовничий Київ".

Дорікнувши Києву за його українство, О.Неменський десь у глибині душі усвідомлює, що які б там проекти не придумувати, а духовно здорова частина українців так собою і залишиться. Специфіка полягає в тому, що галичани зосереджені, на його переконання, в дуже важливому геополітичному регіоні, в межах арени, де відбуваються спектаклі світової історії. А відоме ж настирливе бажання московської еліти усунути з неї світових гравців (сьогодні це ЄС і США), якщо і не своїми руками, то „другорядних акторів", які мають розіграти національну трагедію на державно-мовну тему з аргументами економічного егоїзму. Тому він пробує розіграти карту галицького сепаратизму, втім з цинічним висновком: „Існування формально-самостійної, але економічно слабкої і тому колоніально залежної від Малоросії Західної України прив'яже її до простору СНД і політично". Логіка залізна — якщо весь народ не вдасться загнати назад у колоніальне ярмо і знищити навіки, то і тому залишковому в межах Галичини пропонується жити під п'ятою своїх же „гордих малоросійських" колонізаторів.

О. Йєменський ще й цинічно й підступно розраховує на автономістів-західняків, які не витримають загального антиукраїнського пресингу і вирішать, що лише в їхніх малих прикарпатських межах може „повноцінно розвиватися українська культура і здійснюватися український національний суверенітет", як того й бажає московська еліта. „Малоросійський проект, — пише творець нового народу, — має величезні шанси на успіх, але потребує такої ж великої роботи російськомовних інтелектуалів для його оформлення. ...Вічно існувати в стані недоукраїнців і недоросіян жители Південно-Східної України не можуть".

Що правда, то правда. Висновок один — хочемо ми зберегтися як єдиний народ і єдина держава — всіма засобами треба втілювати положення 10 статті Конституції — поширювати використання української мови в усіх сферах життя і ніяким чином не допускати утворення узаконених „малоросійських", що майже „російські, з місцевим сердючкіним колоритом" мовних плям.

Українська влада досі не читала „Літературну Україну" — на відміну від українськомовної інтелігенції. Нинішня, сподіваюсь, читатиме, бо доглядати нам, чи то письменникам, чи науковцям, чи державним службовцям, за одним усеукраїнським політичним і мовним полем. -Ми ж таки єдиної України доньки і сини, щоб там не вигадували співробітники московських центрів „украинистики и белорусистики".

Володимир ПЕТРУК,
письменник, науковий співробітник
ф-ту кібернетики Київського
національного університету
імені Тараса Шевченка.


Ваш коментар

Ім'я*:
E-mail/URL:
smile sad blink wink laugh biggrin angry blush closedeyes cool
dry happy huh mellow ohmy rolleyes tongue unsure wacko sick
Текст:

Для форматування тексту використовуйте наступні коди:
А - [b] текст [/b]
А - [i] текст [/i]
А - [u] текст [/u]
"А" - [quote=автор] текст [/quote]
URL - 'http://' або 'www.'

Інші публікації: