Мова: суперечка, конкуренція чи конфлікт?
Ця суперечка, навіть якщо не брати до уваги петровських і єкатерининських часів, триває вже два століття. Предмет її – українська мова, суб'єктами є дві групи людей, дві спільноти дуже, не дуже і зовсім не вчених людей, політиків, спекулянтів, попів, генералів в еполетах і сержантів надстрокової служби, поетів, повій, невігласів, навіть клієнтів Кирилівського шпиталю. Обидві групи, попри неминучу зміну поколінь, завзято боронять свій погляд на предмет вічної суперечки, вдаються до вбивчих характеристик другої групи, наводять найдоказовіші аргументи на користь своїх переконань, захищають неспростовні дисертації й видають грубезні фоліанти – але ніяк не можуть переконати опонентів у виключно своїй правоті.
Одна група (назвемо її ВМ, тобто випадкова мова) протягом двохсот років висувала різні постулати:
і що взагалі не існує не те що мови, але й самих носіїв такої мови, і що вона вимерла, і що її “нє било, нєт і нє может бить”;
що вона – “нарєчіє общерусского язика”, що її понятійний лексикон обмежений, і через те вона не може бути знаряддям суспільного розвитку, що її література приречена на вічне побутописання;
що її носії добровільно переходять на мову іншого народу, враховуючи, очевидно, переваги останньої, що носій цієї мови – унікальний народ, бо має дві рідні мови, що на території носіїв цієї мови не повинно існувати державної мови;
що для частини носіїв цієї мови існує друга рідна мова, що в державі носіїв цієї мови повинно бути дві державні мови, що державна мова може бути й одна, але офіційних повинно бути таки дві
Друга група (назвемо її умовно МЖ – мова живе) доводила, що її мова не вмерла. На початку ХІХст. російський мовознавець О.Павловський написав першу наукову граматику української мови (і за те йому вічна вдячність від українців), де зазначає, що найчистіша українська мова – увага! – в Києві; разом з тим, дослідник з жалем відзначає, що вона щезає… 200 років тому був поставлений такий діагноз, а не здійснився! Значить, щось у цьому є! Сучасник Павловського Іван Котляревський спростовує його, а Шевченко, за словами росіянина М.Г.Чернишевського, доводить, що тепер українська мова й література досягли такого рівня, що не потребують нічийого визнання.
І за те йому також належить шана. На жаль, Микола Гаврилович недосить добре знав своїх нащадків з групи ВМ, і нам ще й через півтора століття після його відходу в кращий світ, потрібно доводити протилежне.Звичайно, і в цій групі знайдуться люди, готові замість аргументів сказати класичну фразу “А ти хто такий? Чи ти той, за кого себе видаєш?”
Запитання перше: чи погоджуються з таким, можливо, схематичним поділом українського та російського соціумів обидві групи? Для продовження діалогу це має принципове значення, бо якщо одна сторона не визнає існування або прав другої, то не існує й мети суперечки...
Йдемо далі (якщо, звичайно, домовилися про перший пункт).
Чому існує така ситуація? Чи не стоїть за ніби лінгвістичними проблемами її величність політика? Думаю, що і ВМ і МЖ добре бачать її шати за худенькою постаттю мовознавства. Так от, чому?
Хоча умовний спосіб не рекомендують застосувовувати до історичних явищ, все ж ризикну приміряти його до нашої ситуації. Чи існувала б ця проблема, якби 1654 рік започаткував би якісь інші наслідки? Цілком очевидно, що ні. Правда, мої опоненти можуть заперечити, що могли бути інші, не менш, а, може, навіть і більш гострі проблеми, в т.ч. й дзеркальна до тої, що ми розглядаємо, тільки не зі сходу, а з заходу. До речі, вона, ця проблема, існувала в тих частинах нашої країни, що були під владою Польщі, але оскільки основна, набагато більша частина знаходилась під скіпетром російського царя і генерального секретаря, доводиться говорити про цей біль. Отже, шановні опоненти, ви згодні з тим, що проблема української мови виникла як наслідок входження України до складу російської держави? Навіть, якщо ви оцінюєте Переяславську угоду як дуже позитивну для долі обох народів, ви, мабуть, погодитесь зі мною. Але дозвольте знову вдатися до фантастики: де були б тепер проблеми з мовою, якби не гетьман, а московський цар змушений був податися під зверхність гетьманської булави? Але я не наполягаю на вашій відповіді на це запитання, бо воно вам не може привидітись навіть у страшному сні…
Отже, ми разом ступили два кроки. Тепер, мабуть, доведеться йти окремо. ВМ, точніше, найбільш поміркована частина цієї групи, вважає, що “так історично склалося” і треба реальність закріпити законом. МЖ відповідає, що, так, це історично склалося, але це сталося під тиском, шляхом насильства, і справедливо буде повернутися до якоїсь вихідної точки. ВМ резонно заперечує, що таким чином буде урізано права громадян. МЖ не менш резонно зауважує, що інакше ці права, що дісталися від попередніх епох, так і залишаться неповернуті. І тут якраз і починається: хто про Хому, а хто про Ярему, ти йому стрижене, а він тобі смалене. Стоп, приїхали, далі ні тпру, ні ну! Глухий кут!.
Спробуймо зайти з другого боку. В Європі існують держави – умовно- А, Б, В і т.д. аж до кінця азбуки, точніше до букви У. В кожній з цих держав панує одна мова – “а”, “б”, “в” і т.д. (знову ж таки до букви “у”). Те, що існує, наприклад, держава Ш, не змінює ситуацію, бо чотири мови, які панують у ній, мають свій чітко окреслений ареал, за котрий вона не виходить. Хтось може покрутити біля скроні пальцем, якщо його спитати: чи потрібна мова “а”, “б”, “в” в державах А,Б,В? Аякже, скаже простак. А чи в державі У потрібна мова ”у”? Тут розумна голова надовго задумається, а ВМ переконано відповість: “Не обов'язково!” А й справді, навіщо вона? Адже можна в державі У прожити всеньке життя, досягти успіху в науковій, бізнесовій і навіть в урядовій кар'єрі, не володіючи мовою “у”. Ви згодні зі мною, що це саме так, панове з ВМ? Якщо згодні, підемо далі. А як ви думаєте, чи можна в державі “У”досягти успіхів у кар'єрі, не знаючи іншої мови, наприклад, мови “р”? Якщо ви відповісте ствердно, вас можуть запідозрити в нещирості; ми ж, відповідно до фігури умовчання, розраховуємо на взаємну щирість. Отож, щоб справедливість була і стосовно ВМ і стосовно МЖ, треба, принаймні, довести значення мови “у” хоча б до рівня мови “р”(не забувайте, в державі У). Чи не так?
25 лютого 2005 року “День” надрукував крик душі читача з м. Рені Одеської обл, де він – не доберу слова – волає про неможливість вивчити українську, державну(!) мову через відсутність відповідної школи. Агов, захисники прав людини, де ви, озвіться! А захисники прав людини тим часом фальсифікують Хартію, шляхетний зміст якої полягає в захисті малих, послаблених мов, над якими нависла реальна загроза зникнення в глобалізаційних вирах ХХІ століття. Мов, приречених через свою нечисельність на існування в дуже переважаючому іномовному середовищі. Отже, розуміння мовних проблем таких етносів, як цигани, які ще не виробили єдиної літературної мови, майже зникаючих кримчаків, не дуже поширених караїмів, та й мови ідиш, яка також зникає на теренах України, мабуть, і є питомою ознакою захисників прав людини (і національних меншин), чи не так, панове з ВМ? Якщо ви згодні з цим, то наступне запитання буде таке: чому ж тоді їх немає в ратифікаційному законі про Хартію? Зате там є мови дев'яти наших країн-сусідів, зокрема й російська. Мені, як людині, що зростала і виховувалась у традиціях великої гуманістичної російської культури, просто образливо, що цю мову вважають такою слабенькою й немічною, що її треба боронити – від кого, чого, від українського народу, української держави? Хіба не існує поруч могутньої держави, де ця мова ніколи не загине? Інша річ, що їй, як і українській, загрожує дебілізація й нашестя американських слів-покручів на кшталт паблік-рілейшнз, якого нормальний слов'янський язик не вимовить. Але це все-таки інший аспект.
В матеріалах дискусії час від часу надибуємо на доброзичливі, здавалося б, побажання групи ВМ підвищувати якість українських художніх творів задля посилення конкурентоспроможності. Ну, якість літературної продукції – це така справа, що її рівень завжди потребує підвищення; достатньо послухати скарги сучасних російських діячів на розпачливий, з їхнього погляду, стан культури в Федерації. Це одне. А друге: встановлення рангів для тих чи інших культур, що одна вища, розвиненіша від іншої, є річ вельми неперспективна, бо, дивись, і твою культуру якісь сусідські супермени визнають неспроможною і другосортною. А от щодо конкуренції в культурній сфері можна погодитися, що вона таки існує. Коли Польща після І-ї світової війни відродила свою державність, то, зрозуміло, з освітніх програм випала російська словесність попередніх гімназій. Втратили поляки на цьому? Безперечно. Але при тому і здобули! Бо левову частку зайняла польська і західноєвропейська література. Коли я тепер знайомлюся з програмами українських шкіл, мені щиро жаль, що сучасні школярі не знайомляться з деякими творами російських письменників, які в мій час увіходили в програму. В той же час я дуже заздрю молодому поколінню, яке має можливість знайомитись з іменами й творами, від яких мене відгороджувала залізна завіса. Така діалектика життя – нове витісняє давніше, на зміну старим людям, уявленням і потребам приходять молоді, і з цим нічого не поробиш. В російських гімназіях початку ХХ століття не вивчали Чехова й Буніна, зате вивчали Хераскова… Отож, гадаю, що думка про природну конкуренцію культур на теренах і окремих країн і на земній кулі в цілому не вимагає особливих аргументів: при найбільшій повазі до інших культур доводиться вибирати серед них найближчу до тебе за духом, спрямуванням, походженням. А вельми симпатичний і привабливий заклик “не вместо, а вместе” може бути здійсненим хіба що в мріях новітніх Манілових…
Може, хтось на погодиться з цим, але така жорстка правда. Інакше виникає підозра, що таке гасло хтось хоче використати як лукавий засіб у певних цілях… Думаю, що і МЖ і ВМ можуть дійти згоди щодо визнання істинності цього постулату. Якщо це так, то нам залишився ступити тільки останній крок.
Вільна конкуренція ідей і культур може існувати тільки в ідеальному громадянському суспільстві, якого насправді ніде не існує. Скрізь існують інтереси різних кланів і груп, у т.ч. й етнічного походження. А якщо країна ще не досягла стадії громадянського суспільства й обтяжена зовсім недавнім тоталітарним минулим, а несправедливість щодо державотворчої нації має глибоке коріння – не менше, ніж, скажімо, “глибоке коріння російської культури в Україні”, про яке пише автор листа в “Дні” за 25 лютого, то, зрозуміло, інтереси кожної сторони вступають у серйозний конфлікт, нагнітаючи пристрасті серед своїх прихильників. Ховати голову в пісок – не кращий вихід із ситуації.
Думка, що “подолати мовний конфлікт не так уже й складно” підбадьорює, але разом з тим породжує сумнів у добрих намірах кіл, які відбивають погляди групи, яку ми на початку назвали ВМ. Цим добрим намірам суперечать, наприклад, спекуляції чисто формальними показниками зростання кількості українських шкіл. Я радив би авторам, які вважають ці дані показниками “обмеження статусу російської мови” з”ясувати, який відсоток випускників цих шкіл на сході, півдні і навіть у столиці насправді володіють українською мовою в такій мірі, щоб вільно спілкуватися нею. Я хотів би нагадати той випадок ставлення до української мови, який був озвучений підчас президентськоївиборчої компанії, коли один донецький школяр, висловлюючись на підтримку ідеї Януковича про дві державні мови, спересердя промовив: «Как мне надоел этот украинский язык!» Так що ж, панове, звільнимо цього школяра, а заодно й багатьох дорослих діячів різного масштабу від обов'язку знати державну мову? Дарма, що він не знає державної мови, все одно він має право бути державним службовцем – інакше порушуються права людини? Скажіть, добродії, чому ви дозволяєте порушувати права людини, якщо претендент на посаду лікаря або скрипаля не має відповідної підготовки? А от відмова неграмотній людині в претензіях на державну посаду – це звуження його прав!.. Один мій приятель дуже бідкався цим питанням в Україні, але не переймався ним в Америці, куди він переїхав на постійне мешкання, коли настав час, приймаючи підданство, складати серйозні іспити не тільки з мови, але й історії цієї країни. То, може, і нам уже час відмовитись у цьому питанні від подвійних стандартів?
Подолати конфлікт справді можна і не тільки можна, але й конче потрібно. Та для цього треба подолати в собі національний егоїзм, стати вище за нього. Чи готові ви до цього, шановні опоненти?
Юрій Огульчанський,
член Конгресу захисту української мови
P. S. Висловлюю подяку Володимиру Малинковичу та Миколі Жулинському, які дали поштовх для написання цього матеріалу.
Ю. О.
Опубліковано 11.12.05 на сайті "На сторожі" http://nastorozhi.vox.com.ua/