Тривожні роздуми з приводу оптимістичної дати
(до 15-річчя прийняття Закону про мови)
29-го жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР – “невід”ємної частини великого Радянського Союзу” – ухвалила Закон про мови.
31 жовтня 2004 року, через 15 літ, незалежна держава Україна обиратиме свого третього за ліком Президента.
Який зв'язок між цими двома датами? – спитаєте ви. Справді, перша дата спонукає згадати про те величезне піднесення, яке панувало в українському суспільстві, ту енергію, з якою тисячі й тисячі прихильників новоствореного Товариства української мови ім. Тараса Шевченка били на сполох в ім'я порятунку свого голосу, ті стоси підписів на підтримку державності української мови, які надходили з усіх куточків України, ба з усього Радянського Союзу та з-за кордону на адресу ТУМу та Верховної Ради.
Та дата нагадує, що навіть тодішня адміністрація Малоросійського генерал-губернторства, яке на той час було відоме під псевдонімом радянської соціалістичної республіки, volens- nolens пройнялось цими настроями. Хоч як не переконував представник ЦК у Спілці письменників Є.Лук”яненко незадовго до прийняття Закону на одному з засідань Клубу шанувальників української мови, що в Українській РСР, на відміну від закавказьких республік, ввести державність української мови неможливо; але вже на сесії Верховної Ради за неї виступили і її голова В.С.Шевченко, і секретар ЦК з ідеології Л.М.Кравчук. І це допомогло зламати опір комуністичних ортодоксів.
Як тут ще й ще раз не подякувати нашій письменницькій гвардії – і тодішнім депутатам незабутньому Олесеві Гончару та непохитному Борисові Олійнику, і цьогорічним ювілярам Дмитрові Павличку та Юрію Мушкетику, які в складі комісії ТУМу працювали над проектом закону, і Борисові Тимошенку та Степанові Пінчуку, які готували альтернативний проект закону.
І щиро подякувати правникам Сергію Головатому та Іванові Тимченку, які допомогли комісії оформити пропозиції в чіткій юридичній формі.
Одним словом, можна було б багато розповісти про той час, ту дату, ту
подію. Й неодмінно зв”язати це з 16 липня, 24 серпня та “конституційною ніччю”, коли державність української мови була закріплена Основним законом держави. І сказати, які надії покладало українське суспільство на цей закон.
Можна було б… Але… Але минає рік за роком, а українська мова - тепер уже державна –так само почувається пасербницею в своїй родині, упослідженою на теренах, де вона утворилась.
Мені скажуть: українська мова вже переважає в Верховній Раді, документи вищих органів управління видаються виключно українською мовою, з”явилися ознаки того, що Збройні сили таки стануть україномовними, державні радіостанції працюють перважно українською. Це справді так. Але факт і те, що Закон постійно порушується, в тому числі й самими владними структурами, що освіта у вищій школі тільки формально здійснюється державною мовою, а насправді часто на “загальне задоволення” лекції й семінари “плавно переходять” на російську, що юнак у казармі чує не кращі зразки російської лексики, а, особливо страшно, сільська дівчина, переїхавши на роботу до міста, мусить підлаштовуватись до російськомовного середовища, і її діти, приїжджаючи на канікули до бабусь, “штокають і какають”, як це було й до Закону й до незалежності… Що поруч з державним радіо існує приватна мережа, де 98% передач транслюється російською. Що 100% престижних “глянцевих” журналів для “новоукрАінской еліти” – рекламних, для жінок, бізнесменів, розважальних, для дипломатів і т.д. і т.і. – видаються “престижною мовою”… Можна ще й ще донизувати цей перелік, доповнюючи ще одним плачем сотні скарг на нашу долю, яка ніяк не всміхнеться нам…
Але перейдімо до другої дати – цьогорічної. Як відбивається мовна ситуація на ній? Де, в якій країні можливо, щоб претенденти на найвищу посаду держави не знали державної мови? Це було б смішно, якби не так гірко, що принаймні четверо кандидатів – Базилюк, Бродський, Черновецький, Яковенко – елементарно не можуть зв'язати одне речення українською мовою. Мені хочеться спитати в них: шановні, як ви могли, яке право ви мали ігнорувати Конституцію України, де стаття 103 чітко визначає, що Президент України повинен володіти державною мовою? Нехтувати конституцієї держави, якою ви збираєтесь керувати? Мені хочеться звернутися до голови ЦВК: пане Ківалов, хто дозволив вам порушувати Конституцію, реєструючи цих кандидатів? Чи провели ви перевірку відповідності претендентів до вимог статті 103-ї? А де ж наша судова гілка, Верховний суд? Невже порушення Конституції є малозначущим вчинком, а не переступом закону, що тягне за собою відповідальність? А яка тут повинна бути роль Президента, який “є гарантом… додержання Конституції України” (ст.102)?
А хіба може вважатися знанням мови той факт, що претендент робить у назві своєї посади дві грубих помилки? Може, слід претендентів екзаменувати не тільки усно, але й улаштовувати диктант хоча б за програмою початкової школи?
Виборча компанія 2004 року не перша на наших теренах (маю на увазі й парламентські вибори). І завжди були охочі розіграти мовну карту. Правда, з цього виходив пшик, і політичні сили, які в основу своєї програми ставили питання про другу державну мову (СЛОн, "русський блок”) отримували нуль цілих, нуль десятих відсотка голосів. У свій час віддав данину цьому пунктику й нині діючий Президент, необережно пообіцявши ввести другу державну мову. Правда, в нього вистачило здорового глузду розібратися в цьому питанні й зрозуміти, що для Президента України це не тільки абсурдно, але й небезпечно.
І от тепер один з найбільш прохідних кандидатів прем”єр-міністр бере цей заяложений штандарт у руки і підносить його як окрасу своєї програми. Мало того, заявляє, що його партія (навіть у разі поразки на виборах? – Ю.О.) ініціюватиме проведення референдуму з цього питання. Мені хочеться звернутися до нього: Пане прем'єр-міністре! Невже Ви хочете ввійти в історію як руйнівник української державності? Невже Ви настільки не шануєте свій білоруський родовід, що хочете, щоб ім'я Янукович було навічно пов'язано з Валуєвим та іншими гонителями нашої мови, благо, що імена геростратів та іуд мають властивість жити вічно? Невже Ви настільки засліплені жадобою влади, що готові знехтувати загрозою для себе особисто, якщо розкол України і громадянський конфлікт на цьому грунті стане доконаним фактом? Чи ви мрієте про реанімацію ідеї Донецько-Криворізької республіки? Вікторе Федоровичу, згадайте, яку роль зіграв у Вашій долі видатний українець льотчик і космонавт Георгій Береговий, не тривожте його пам'яті! Прочитайте книжку Президента Леоніда Даниловича Кучми “Україна – не Росія”, може, Ви, так як і він, збагнете, який страдницький шлях пройшла Україна, українська мова, щоб дочекатися, доборотися до 29жовтня 1989-го і 24 серпня 1991 року.
Але якщо Ви не дослухаєтесь до голосу Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, - Ви все одно не виграєте: бо що не вдалося Петрові й Катерині Великим, Миколі Палкіну, Олександрові й Адольфові “Визволителям”, Миколі й Йосипу Кривавим, Постишеву, Кагановичу й Щербицькому, - те навряд чи вдасться януковичам.
Мова наша житиме – хто б не виграв вибори!
Юрій Огульчанський
P.S. Цю статтю, на жаль, у понівеченому вигляді, було надруковано в “Літературній Україні” за 28 жовтня 2004р, перед першим туром президентських виборів.
Опубліковано 12.12.05 на сайті "На сторожі" http://nastorozhi.vox.com.ua/