Бувальщина
Б У В А Л Ь Щ И Н А
про українську самоповагу
та про московську пиху
По сусідству з нами у будинку відпочинку поселилися дві московські інтелектуалки. Гонорові, самовпевнені, до того ж у літах, певно, родички письменників чи спілчанських посадовців. Наші діти вибігають бавитися біля хатки, Гуцалова Леся виводить і свою циганкувату донечку – старі відразу до них, охота поговорити. Наші діти наче й розуміють їхню балаканину, а от самі російською фактично не говорять, хіба дещо.
Вони до нас із Євгеном, ми саме зібралися до моря:
- Слушайте, на каком язике оні разговарівают?
Ми в доброму гуморі, видурюємося:
- Ну, це така мова, що ще російські царі її заборонили.
- Нєт, правда, откуда ви?
Ми далі своєї:
- Із Галіції.
До них не доходить:
- А ето что, страна такая?
- Звичайно.
- Как Чехословакія?
- Але набагато більша.
Вони далі дивуюьбся:
- Ну, ви хоть немного по-русскі понімаєте, а как же дети будуть здесь жить?..
Ми також дивуємося. І до них із тим самим:
- А ви звідки?
- Ми – із Москви!
Пихи й гордості аж понад морські береги. Ми далі своєї:
- А ето что, сєло ілі город?
Боже, що з ними сталося! Обидві тримали в руках книги, обидві кинули ними об землю, і з розпачливим здивуванням:
- Как, ви нЄ знаєтє прекрасной століци нашей родіни?!.
- Та наче щось чули…
- Так ето же століца міра!.. Всєх трудящихся!.. Так ето же!..
Нам того дня якось особливо добре плавалося.
Опубліковано 18.01.06 на сайті "На сторожі" http://nastorozhi.vox.com.ua/