Українська мова споконвіку була однією з найгарніших та наймелодійніших світу. Безліч епітетів можна підібрати для характеристики нашої державної мови. Але, навіть якщо всі характеристики мови зіллються в один чудовий відгук про неї, це навряд змінить ситуацію, що склалась по відношенню до української мови в Україні.
Надзвичайно прикро, що нині виникає потреба поширювати мову, що характерна для території нашої держави, що практично завжди була рідною для людей, які жили на території сучасної України. Але це є необхідністю для порятунку національної гідності, для повернення доброго імені нашій землі.
Давайте поглянемо на ту ситуацію, яка склалася з українською мовою за роки незалежності.
Мовна проблема для нашої держави зараз є однією з найактуальніших, що потребує додаткової уваги, адже повсякчас нам доводиться стикатись з ситуаціями, коли громадяни не розуміють української мови, не бажають сприймати її як державну і намагаються відстояти право на другу державну мову.
30 серпня 1999 року на перс-конференції у м. Сімферополі тодішній Президент України Л.Кучма заявив: “По-перше те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатись у нас іноземною... Але з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом самі зрозуміють, що знання української мови їм необхідне”.
Не заперечую, може вони і зрозуміли, що неможливо жити в країні та не знати її мови. Але чи переконало це населення у тому, що громадяни повинні вміти вільно висловлювати свої думки рідною мовою. Прикро, але від правди тікати нема куди.
Насправді, певна кількість людей за роки незалежності змогли оволодіти українською мовою в обсязі не лише побутового спілкування, а й професійного та літературного. Але що ж з рештою, з тими, котрі чи то все ще сподіваються на відновлення Радянського Союзу, чи то бояться забути власну рідну мову, чи просто з принципу не хочуть українізуватись?
Тож це питання, чому українізація не стала загальноукраїнською, досі залишається відкритим.
Але чи можна забути, що зараз на арену української молодіжної культури вийшли такі відомі сили, що здатні нести українську мову в маси, як музичні гурти. Напевно не варто перераховувати цих людей, зусиллями яких у свідомість молоді все чіткіше закарбовуються українські слова та вирази, виникає бажання говорити державною мовою та боротись за її право на існування (хоча, нажаль, таких людей напевно, не більшість, але їх багато!). Прикро також, що нам, тим, хто хоче щось зробити для поширення мови, доводиться чіплятись за соломинку, за тих, хто співає українською, пише книжки нею...
Але ж цього недостатньо! Велику кількість українського народу становлять люди дорослі або люди похилого віку. Це, без сумніву, ускладнює процес українізації, адже люди просто опираються цьому і відмовляються тим, що вони надто дорослі, щоб вивчати нову (!) мову. Але ж пройшло вже стільки років відтоді, як Україна отримала незалежність! Більшість країн вже подолали проблему мови, але ж чому Україна не належить до їхнього числа?
Що ж можна зробити для того, щоб українська мова вийшла зі скрутного становища? Варто повністю перевести телебачення та радіомовлення на українську мову; видавати більшу кількість книжок українських авторів, у тому числі і молодих; ввести повсюдно викладання у вузах українською мовою; варто підтримувати молодих виконавців, що прагнуть поширювати українську мову.
Але деякі люди можуть сприйняти ці заходи як щось на кшталт тоталітарного втручання. Але чи варто це так сприймати? Це вимушені заходи; держава тепер має переступити через сором усього цього (адже хіба не соромно, що держава навіть не може визначитись, якою мовою їй розмовляти) і врешті почати діяти!
