… тож викрешем вогню, та закурим люльку, не журися! – так продовжується рядок винесений у заголовок розділу.
Бо в які луги або й хащі не закидає людину життя, завжди десь поруч знайдеться той, хто озветься і не тільки озветься, але й допоможе зігрітися, а то й димом сповістити, що є ще порох у порохівницях, що ще жива стара козацька мати, що ще народжується у нас Миколи, Василі, Дмитри, Івани, Наталки, Бориси, Ліни і що, виявляється, комусь вона потрібна та субстанція, яка породжує слова, і ті слова змушує серце битися й оживати… Отож і ми думаємо, що знайдуться такі серця і серед читачів нашої сторінки. Головне, щоб вони були молоді, з вогником і вміли не журитися. Тому що загалом сердець, що посилюють свій стукіт від простої констатації наявності слави й волі, не так уже й мало, але серед них мало хто вміє не журитись, зате більшість ну дуже любить посипати голову попелом і так і ходити з ним, струшуючи його хіба що перед черговим фуршетом. Хай озвуться молоді, головне, серцем і, бажано, віком люди, які розуміють, що основна ідентифікаційна риса, що відрізняє наш люд від ближніх і дальніх родичів і сусідів, - це мова; сучасна держава Україна в принципі може існувати без української мови, як то сталося в Ірландії, де мова колишнього колонізатора витіснила ірландську. Але це означатиме фактичне зникнення українського етносу і виникнення нової історичної спільноти, яка, хоч і може зберегти попередню назву, все ж означатиме кінець українського консорціуму. Хай озвуться ті, яким чужі колективні бідкання про нашу нещасну долю, бідкання, що стало своєрідною мазохістською втіхою. Ті, що не чекатимуть милості від влади, яка змушена постійно думати про електоральні симпатії, що часто залежить від уміння політичних ілюзіоністів ефектно витягти мовну карту. Ті, що готові особисто творити україномовний і україно культурний простір навколо себе – в ЗМІ, в офісах банків і підприємств, в автобусах, школах і університетах, на базарах, у саунах, театрах, скрізь – там де є люди, де є спілкування. Ми шукаємо тих, хто міг би вийти з зачарованого кола пошуку винних, за межі якого не сила вийти пожмаканим патріотам; тих, хто б зміг знайти нові підходи, методи і шляхи поборювання власних хвороб – сервілізму, пристосовництва, “чухраїнства”, безпринципності. Ми високо цінуємо працю професіоналів слова – письменників, літературознавці, істориків – які створюють теоретичну базу для розвитку нашої мови, але ми вважаємо, що перетворення нашого суспільства на україномовне більшою мірою залежить від нас, звичайних мовців, готових практично втілювати принциповість, послідовність і постійність використання української мови в усіх, підкреслюю усіх сферах суспільного функціонування, а не тільки в мовно-професійних. Ніхто чітко не уявляє, над яким проваллям стоїть зараз наша національна сутність, сконцентрована у мові. Справа навіть не в посиленні ассиміляйційних процесів, не і тому, що українська мова зазнає все більшого тиску з боку відомих факторів, а, як це не парадоксально звучить, у наявності державності. Коли в нас не було держави і ми були підневільні, ми могли в той чи інший спосіб вимагати від чужої влади враховувати наші мовні потреби. Від кого ми можемо вимагати тепер? Від нашої влади, тобто від самих себе? А тим часом за півтора десятка літ від прийняття закону про мови і утворення держави, мовна ситуація, крім окремих частковостей, за великим рахунком не змінилася. Українська мова поступово перетворюється на вид урядової рутини, а суспільство, і, що найстрашніше, молоді покоління, що виросли і здобули освіту в державі Україна, не відчувають потреби в українській мові… Тобто таке становище усталюється, стає нормою, а, отже, набуває незворотніх ознак. І якщо ми “не озвемося, не викрешемо вогню, не запалимо люльку”, то Верховна Рада наступного, або ще одного скликання, узаконить фактичний стан другої (а насправді першої) державної мови. Ірландизація України завершиться. Шевченка, Стуса, Ліну Костенко перекладатимуть і вивчатимуть у школі “новоязом”, а на долі України можна буде поставити чотирираменну велику жирну пляму.
… тож викрешем вогню,