15.01.06
Автор: Анатолій КОЦУР
Джерело: УНП
Коментарів: 0
Страдницька доля останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського є одним із найяскравіших прикладів історичної несправедливості, яка багато віків тяжіла над нашим народом. Цікаво, що Калнише-вський - єдина в історії України відома особа, життя якої припадає на три століття: народився в XVII, діяв протягом XVIII, а помер у XIX ст.
ДВІЧІ ОТАМАН І ГЕНЕРАЛ-ЛЕЙТЕНАНТ
Народився Петро Калнишевський 1691 року в селі Пустовійтівка (нині Роменського району Сумської області), був сином козацької вдови Агафії. Коли хлопчику було вісім років, запорожці забрали його на Січ.
На початку 50-х років XVIII ст. Петро Калнишевський обіймає вищі старшинські посади: військового осавула, згодом – військового судді.
У 1762 р. Калнишевський уперше обираний кошовим отаманом Запорозького Війська. У вересні цього ж року він зустрівся з царицею Катериною II. Кошовий не дуже заімпонував цариці, і з цієї посади його усунули. В той час царський уряд скасував вибори в Запорозькій Січі, тому її керівництво обирали не на загальновійськових радах, а на зборах старшини, де здебільшого затверджували рекомендовані царицею кандидатури. Але козацтво дуже часто ігнорувало царські закони, обираючи найавторитетніших і найгідніших. Одним із таких обранців козацької громади став П.Калнишевський, який у січні 1765 р. всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Відтак було порушено «Справу про самовільне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського». Утім, з огляду на майбутню війну з Туреччиною, а в ній українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, Катерина II тимчасово змирилася з самовільним обранням Калнишевського. Отже, він стає кошовим отаманом вдруге й остаточно – аж до знищення Запорозької Січі, тобто на десять років поспіль.
Петро Калнишевський брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., відзначився разом із запорожцями під час взяття Очакова, Кінбурна, налагодив діяльність козацької розвідки в Криму. 1770 року цариця нагородила гетьмана великою золотою медаллю з діамантами. Два роки по тому Калнишевському було присвоєно ще й військове звання російської армії «генерал-лейтенант».
Власним коштом Калнишевський збудував багато православних храмів: святих апостолів Петра й Павла у Межигірському монастирі під Києвом, Покрови Пресвятої Богородиці у Ромнах та ін. Кошовий «Калниш» послідовно захищав земельні інтереси й межі Запорозької Січі, проводив активне заселення південноукраїнських степів. Дбав про розвиток хліборобства, ремесла, торгівлі й особливо освіти.
УВ'ЯЗНЕНИЙ
У ніч на 4 червня 1775 р. царські війська під командуванням генерал-поручика Текелія загальною чисельністю понад 100 тис. осіб підійшли до стін козацької фортеці. Січ охоронялася гарнізоном чисельністю в три тисячі козаків із 20 невеликими гарматами. За два дні російські війська захопили всі паланки, містечка й слободи по всьому Запорожжю. Порадившись зі старшиною, Калнишевський вирішив здати Січ без бою.
Січова старшина була репресована. Князь Потьомкін, який неодноразово називав кошового «милостивим своїм батьком» і «нерозлучним другом», сам віддав наказ про його арешт. На одному із Соловецьких островів є гора Голгофа. Саме на ній, у монастирській в'язниці, і було «розіп'ято» Калнишевського.
Старий запорожець провів чверть століття в нелюдських умовах, але не втратив ні мужності, ані гостроти розуму. Лише 2 квітня 1801 р. указом нового імператора Олександра І Калнишевському було «даровано прощення». Останньому кошовому виповнилося на той час рівно 110 років.
«Насолоджувався свободою» Калнишевський недовго. У суботу, 31 жовтня 1803 року його не стало. Перед Преображенським собором Соловецького Кремля на могилу останнього кошового отамана ліг камінь зі святенницькою епітафією, складеною ченцями. Гетьману було, як вказано в епітафії, «112 літ от роду». Сьогодні точне місце, де знаходиться могила Петра Калнишевського, невідоме.
Анатолій КОЦУР, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т.Шевченка