18.01.06
Автор: Богдан ГАЛЬ
Джерело: Газета День
Коментарів: 0
Спекотний серпневий полудень 1750 року. Київський генерал-губернатор Леонтьєв підписує наказ про арешт миргородського полковника Василя Капніста. Вищому офіцерові Гетьманщини ставиться в провину не багато, не мало — організація замаху на гетьмана і спроба державного перевороту. Війська спішно висуваються до південних кордонів імперії. У повітрі пахне зрадою, хтось говорить про велику війну...
Правління останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Григоровича Розумовського називають «золотою осінню» української автономії. Випадкова людина на українському політичному Олімпі, він отримав булаву з рук «випадкової імператриці» — дочки великого Петра. Галантне століття, як величають XVIII сторіччя, взагалі було багате на випадковості. Гвардійський полковник Гаврило Вишневський, відправлений зі столиці до Молдавії для поповнення винних льохів, заглянув до Богом забутих Лемешів на Козельщині і вивіз звідти до двору голосистого хлопчину Олексія із забавним прізвиськом Розум. Нудьгуюча принцеса випадково в придворній капелі звернула на нього увагу, наблизила до особи, призначила керуючим маєтком. Те, що було далі, можна вже вважати закономірністю, — сучасники ж охрестили це виразом «вийти в случай». Сонце царственої милості звернуло погляд на все, що оточувало улюбленця. Українська старшина також поспішила скористатися жіночою слабкістю і подала 1744 року прохання про відновлення гетьманства. імператриця милостиво погодилася і вказала на брата фаворита. Кирилові йшов тоді сімнадцятий рік.
Минуло шість років бюрократичної тяганини, і 22 лютого 1750 року в Глухові, на урочистих зборах, козацьке військо, генеральна старшина і духівництво передали булаву в руки Кирила Григоровича Розумовського, графа Російської імперії, президента Імператорської Академії наук, генерала-фельдмаршала, чиєю єдиною заслугою в 22 роки була спорідненість із фаворитом і, згідно з легендою, вінчаним чоловіком імператриці. Десь у цьому тріумфуючому натовпі стояв старий бойовий полковник. З якими думками передавав він булаву молодому паризькому джиґунові, а в недавньому минулому — хуторському свинопасові?..
ХІД СЛІДСТВА
Цар Петро, котрий рвався до південних морів, із задоволенням приймав до Росії переселенців із Греції, Сербії, Болгарії. Десь близько 1711 року в цьому потоці прибув Петро Христофорович Капніст із малолітнім сином Василем. Після конфлікту та безповоротного розриву з батьком, Василя було усиновлено ізюмським сотником Павлюком і вже під його началом готувався до військової кар'єри. 1726 року сотник передав прийомному синові свій уряд, і той непогано показав себе в битвах із татарами і калмиками. Військовим талантам Капніста дозволила розкритися російсько-турецька війна 1735—1739 рр. Під орудою Мініха він штурмує Перекоп, обороняє Очаків, б'ється під Хотином. 1737 року Капніста призначають миргородським полковником, у його віданні — задніпровські рубежі імперії. Він будує тут фортеці, складає мапу краю, полює на степових розбійників-гайдамаків. Після чергового такого успішного рейду Капніст і був заарештований якимось полковником Мироновим і доставлений до Києва.
Десь наприкінці липня 1750 року козак Кольба привіз із Салківського форпосту до Київської губернської канцелярії донос отамана гайдамаків на Правобережжі Якова Нещадима, начебто миргородський полковник Василь Капніст задумав державний переворот. На підтвердження додавався лист Капніста від 28 лютого того ж року до чигиринського комісара Рудницького з явними свідченнями антигетьманської (підготовка отруєння) і, ширше, антиросійської змови (переговори про спільний військовий виступ із польською шляхтою та кримськими мурзами). У ньому, зокрема, говорилося: «Бажання моє гетьманувати не збулося, бо обрали гетьманом Кирила Григоровича Розумовського не за його посадою. Нині за нашою присягою зі шляхтою і ордою старайся віддати орді в ясир задніпровські місця від Архангельська до гирла Тясмину. і для того від мене командирами в задніпровські місця відправлені Байрак і Попатенко, які ні в чому орді і шляхті противитися не стануть і ще допомагати будуть, а з російської команди я постараюся, щоб жоден звідти не вийшов, а сам шукатиму випадку, з гетьманом гуляючи, смертельною отрутою його напоїти й після нього гетьманом стати».
Генерал-губернатор негайно доніс Сенатові і незабаром отримав наказ створити в Києві секретну слідчу комісію під головуванням самого Леонтьєва, а 19 серпня — і імператорський указ про арешт полковника Капніста, значкових товаришів Байрака і Попатенка. Тим часом чутки про справу Капніста досягли Запоріжжя і породили різноманітні безглузді балачки, начебто кошовий отаман Василь Сич зрадив, курінний отаман Передерій перебуває в стосунках з Капністом і призначений ним у полковники. Говорили також, що козацькій черні кошовій дозволяє йти грабувати в Польщу поміщиків, «що дозволяє начебто і якийсь «москаль», який стоїть під Чорним лісом, і навіть платить за це гроші, і що взагалі козаки повинні бути озброєні і готові до першого заклику, щоб почати якусь справу. Слідство розросталося як снігова грудка. І 21 серпня, згідно з наказом з Петербурга, на Задніпров'я перекинули п'ять тисяч війська. За тиждень відбувся перший допит Капніста, на якому той заперечував свою провину.
У цей час сталася подія, важлива з погляду попередніх і абсолютно нез'ясовна з погляду подальших. На Задніпров'ї миргородський полковий осавул Тихон Кальницький почав відходити від російських військ. Меткий полковник Миронов тут же заарештував і його, а на південь було перекинуто додатково два ландміліцейські полки. Можна уявити собі напруження, що панувало у верхах, — країна стояла на порозі нової грандіозної війни. Влада спішно шукала спільників Капніста, а кошовий Війська Запорізького (чуткам про його стосунки з гайдамаками не повірили і його самого не арештували!) нишпорив степом у пошуках отамана Якова Нещадима, що заварив усю цю кашу.
Розшук дав абсолютнонесподівані результати. 15 жовтня було заарештовано військового товариша Василя Звенигородського, який зізнався в написанні доносу. Фальшивий лист склав священик Антоній Васильєв з м. Єре-ммвки, мідні матриці з гравірованим підписом Капніста виготував художник із Києва Дмитро Васильєв (Базилевич). Всіх заарештували, а примірник матриці відіслали імператриці. Наприкінці 1750 року Капніста звільнили з-під варти, а в січні 1751-го прийшов імператорський декрет про винагороду невинно потерпілого Капніста з товаоишами. Колишнього
Миргородського полковника нагородили рангом бригадира, тисячею червінців і призначили командиром над Слобідськими полками. Байрак і По-патенко отримали по п'ятсот карбованців кожен і місця сотників у Малоросії.
ЗАГАДКИ СЛІДСТВА
Здавалося б, усе вирішилося так, що всі були задоволені: вірних слуг нагороджено, зловмисників покарано. Але дуже вже ж багато в цій історії неясностей. По-перше, конфлікт Капніста з Розумов-ським, швидше за все, мав місце, оскільки козакам Миргородського полку було відмовлено в звичному на ті часи обранні його дітей на вакантну посаду, а самого полковника передбачливо перевели в Слобідську Україну. По-друге, ворогів Капніста чогось тримали в київській в'язниці до 1759 року, і, нарешті, уже зовсім неясні пересування миргородського осавула. Але головна загадка полягає в тому, хто ж залишився за лаштунками всієї цієї історії. Насправді, серед організаторів «справи Капніста» могли бути гайдамаки, які страждали від степових рейдів полковника, гетьман, який усував небезпечного опозиціонера, російська влада, яка сіяла недовіру в керівництві Гетьманщини, і, нарешті, сам Капніст. Якщо, звичайно, лист дійсно належав йому, а «зловмисники» — звичайні стрілочники великої політики. Однак перевірити ці версії, в яких багато натяжок, що впадають у вічі, неможливо. Отаман Яків Не-щадим, за версією слідства, виявився вигаданою фігурою, і «гайдамацький слід» загубився. Важко уявити, що юному гетьманові вистачило півроку, щоб не лише розібратися в ситуації, але й підготувати грандіозну провокацію, якщо тільки це не' зробив хтось із його оточення («злий геній» гетьмана,
за версією вітчизняної історіографії, його ментор Г.Н. Теплов?). Що стосується російської влади, то у Капніста, як виявилося пізніше, були високі заступники, і серед них сам канцлер А.П. Бестужев. Та й дуже громіздко все це виглядало! Якщо все ж передбачити наявність зради Капніста, то слід би чекати реакції на події Речі Посполитої та Османської імперії, а нам вона абсолютно невідома. Внаслідок особливостей характеру Капніст недовго пробув на останньому посту — командира над Слобідськими полками. 1754 року його зняли з посади за зловживання владою. Але 1757-го, зі вступом Росії до Семирічної війни (1756-1763), відновили. А 19 серпня (фатальна для нього дата!) 1757 року бригадир Капніст загинув у одній з найслав-ніших битв епохи — в бою під Гросс-Єгерсдорфом, забравши в могилу таємницю «справи полковника Капніста».
Сини покійного бригадира, які виховувалися без батька, були відомі своїми непересічними рисами. Один, гвардійський офіцер, утік до Англії, не бажаючи ставати коханцем старіючої імператриці, другий — 1812 року підносив келих за здоров'я імператора Напо-леона Бонапарта, третій — 1790-го їздив до Берліна від імені малоросійської опозиції з метою укладення антиросій-ського військового союзу з Прусією. Ці деталі безпосередньо не стосуються «справи Капніста», проте вони яскраво ілюструють звичаї, які панували в його родині.
...Фарс перетворюється на трагедію, коли проливається перша кров... Однак де пролягає межа, яка розділяє виставу і злочин? А може, її ніколи не було і немає? І невинні жертви — не більше ніж одвічні статисти на кривавій арені Історії?.. «Справа Капніста», яка приголомшила дві з половиною сотні років тому Гетьманщину, тривала всього півроку. Відсвистіли шкіряні канчуки, розчерк пера відновив справедливість. Але якийсь неприємний осад у душі ця історія залишає. Дуже вже ж вона нагадує прийняті в нашому суспільстві методи ведення великої політики. Начебто спростовуючи стару як світ істину: часи змінюються, і ми змінюємося разом із ними.
Богдан ГАЛЬ, кандидат історичних наук, доцент Національного гірничого університету (Дніпропетровськ)
Правління останнього гетьмана Війська Запорізького Кирила Григоровича Розумовського називають «золотою осінню» української автономії. Випадкова людина на українському політичному Олімпі, він отримав булаву з рук «випадкової імператриці» — дочки великого Петра. Галантне століття, як величають XVIII сторіччя, взагалі було багате на випадковості. Гвардійський полковник Гаврило Вишневський, відправлений зі столиці до Молдавії для поповнення винних льохів, заглянув до Богом забутих Лемешів на Козельщині і вивіз звідти до двору голосистого хлопчину Олексія із забавним прізвиськом Розум. Нудьгуюча принцеса випадково в придворній капелі звернула на нього увагу, наблизила до особи, призначила керуючим маєтком. Те, що було далі, можна вже вважати закономірністю, — сучасники ж охрестили це виразом «вийти в случай». Сонце царственої милості звернуло погляд на все, що оточувало улюбленця. Українська старшина також поспішила скористатися жіночою слабкістю і подала 1744 року прохання про відновлення гетьманства. імператриця милостиво погодилася і вказала на брата фаворита. Кирилові йшов тоді сімнадцятий рік.