28.06.06
Автор: Анатолій МОКРЕНКО
Джерело: Літературна Україна
Коментарів: 0
„Я — українець. Я не хочу асимілюватися". Олекса ТИХИЙ
Дуже популярний колись гуморист Андрій Корнійович Сова, з яким якось удвох ми давали концерт на моїй Сумщині, мав оригінальну пристрасть: колекціонував химерні українські прізвища. Отак-от приїдемо у якийсь будинок культури — він одразу кидається до яких-не-будь «писків чергових тощо і вишукує серед них цікаві прізвища на кшталт: Паливода, Дериземля, Непийпиво, Нетудихата... За кожним — глибина та неповторність народної творчості, фантазії, іронії, гумору, гоголівської чортівні та й ще Бог його знає чого...Але Продайбатько — це страшно.
Уперше впритул зіткнувся з цим явищем, бувши ще школярем у своєму українському селі. Сусідський хлопчина вступив до одного з харківських військових училищ, що у той повоєнний час рідкістю не було. Трохи більше як за два місяці, а саме на Жовтневі свята, цей новоспечений курсант завітав додому у відпустку. Із свого двору я чую, як у своєму дворі він розмовляє з батьком та матір'ю вже не їхньою і не своєю мовою, а російською. Чесно кажучи, я оторопів: як, з батьками чужою мовою?! Отак і говорили вони різними мовами. Не знаю, чи вразило це батьків, чи проковтнули вони синову образу, бо ж, бач, за пару місяців став таким „культурним". Син же і далі принижував батьків з їхньою одвічною мовою. Звідтоді я усвідомив: Продайбатьки народжуються саме так. І, на превеликий жаль, наплодилося та й плодиться їх небезпечно багато... Хто ж винен? Російська радянська імперія з її асиміляційною, а щодо України — й геноцидною політикою? Звичайно ж, так. Імперська армія? Так. Школа з її табу на український патріотизм та постійні реверанси щодо російської культури? Так. Навальна урбанізація під прапори російського пролетаріату? Так. Але... Але! В останній інстанції народження отого юного Продайбатька — то вина батьків. Бо ж у тій же нашій національно пригніченій Україні були та є й інші сини та дочки, бо іншими були їхні батьки, що плекали у дітей національну гідність. Не наказом, а прикладом. Саме вони, оті сиві та юні сини й дочки, і нині, стають на прю за УКРАЇНСЬКУ Україну.
Бо демократичною вона таки буде. А от у зловісних спалахах останніх мовних загроз, чи буде вони українською? Чи не забудемо ми про одвічну загрозу стати ще однією Росією — знайомою вже Малою, як і планувалося колись ще у царському Петербурзі та й вимірюється і зараз російськими шовіністами по обидва боки нашого кордону?.. „Ох, неоднаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві..." Відчував це добре наш Пророк, відчуваємо і ми — вже і під нашим прапором, і під нашим гербом, і з нашим Гімном, і в прихильності демократичного-світу. Хіба не має рації нинішній поет: „Як мало України на землі, хоч української землі й багато"?
Чи є хоча б теоретичні підстави нашим тривогам? Адже це вже було. Ось спогади останнього нашого гетьмана Павла Скоропадського: „Російське суспільство, всі ті союзи, які під прикриттям України виникли у нас, особливо в цей період, проявляли свою діяльність... Мила Україна, яку вони ще так недавно любили і куди прагнули, як в обітуванну землю, стала їм ненависна: „Она будет сметена без остатка". Головне, що вони ненавиділи — це МОВУ, хоча мову приватній людині доводилося, якщо вона її уникала, чути лише в офіційних канцеляріях та читати нею лише в Державному Віснику". І ще один штрих його спогадів: „Одним з животрепетних питань цього часу було збільшення заробітної платні вчителям. Прибавки, як я пригадую, тоді ми дали ґрунтовні... Я запросив весь склад учительського з'їзду (близько 200 людей) до себе на сніданок. За сніданком я звернувся до них з привітанням і між іншим вказав, що минув той час, коли протягом 250 років Україна була пригнічена Росією. Але що мене здивувало, що деякими великоросійськими колами це було сприйнято просто-таки як дещо жахливе: „Все можно было простить Скоропадскому, но этого простить нельзя"... А я вважаю, що для великоросійської справи незрівнянно розумніше було сказати: так, це було, але тепер цього не буде, це пройшло" („Спогади", 1995).
Новий оберт спіралі історичної. Є вільна Україна, але є Лужкови, Затуліни, Рогозіни, Жириновські, російський флот у Криму, є енергетична залежність від Москви, є міста без українських шкіл, є експансія російської книгопродукції та засобів масової інформації, є російські блоки в Україні, що радіють: „Первый раунд борьбы за „рідну мову" проигран вчистую" (А.Потапова)... Надто багато такого, чим надихається російський шовініст, щоб сподіватися, що все само собою зійде нанівець.
Бо мова як засіб спілкування — це найменш вагомий аргумент, адже спілкуватися сяк-так можна і взагалі без мови — поглядами, жестами. А от що мова — генетичний код, ознака національної ідентичності цілого народу, а це завжди несе ідею суверенності, окремішності, незалежності — це серйозно. І більш виразної та вагомої ознаки саме національної мови тут не було і не буде. Виходить, що МОВА — це символ свободи, а отже — і державності її народу. І вона захищає і мусить захищати себе на своїй одвічній землі як свободу своєї нації. Найвищим пріоритетом людини, звичайно, є свобода, а значить — і мова. Це і за логікою, і за відчуттями. Для нас наша мова — це наша держава. Для українців як аборигенів іншого не дано.
Однак на новій недавній хвилі політичних борінь з різних боків знов посипалися то натяки, то обіцянки, то вимоги щодо надання офіційного" статусу російській мові — мові нашого вікового гнобителя — Російської імперії. Робив це недавно і Кучма і, мабуть, у третій каденції (що за Конституційним судом дивним чином дорівнює „другій") гаки здійснив би свої обіцянки, зовсім залякавши народ. Ця мовна карта розігрується у нас постійно, бо у надто важкому мовному стані опинилася державномовна людність.
І тільки мова чужа У власному домі. У шовінізму кігті підсвідомі. Сім 'я вже ж вольна і нова, Та тільки мати ледь жива. Вона була б і вмерла вже не раз, Та все питає і на смертнім ложі, — А де ж те слово, що його Тарас Коло людей поставив на сторожі?! (Ліна КОСТЕНКО)
Як нині наш острів Тузлу, так віками розмивали і розмивають нашу мову різними дамбами, підкопами та перекопами російські „брати" і ззовні, і зсередини. А народ? А що народ? Відомий білоруський письменник, покійний Василь Биков, що нещодавно ще жив у вигнанні, після всіх пережитих воєн та внутрішніх катаклізмів на рідній землі розмірковував так: „Я багато думав над цим і дійшов висновку, що, мабуть, не варто надмірно ні боготворити, ні обожнювати народ. Це взагалі важко-усвідомлюване життя. Відоме досить цинічне визначення його, що належить одному з недавніх тиранів — Мао-Цзе-Дуну: „Народ — чистий аркуш папірусу, на якому можна накреслити який завгодно ієрогліф". Ці ієрогліфи протягом всієї історії людства і креслили на папірусах-народах різні „писарі", а народам відводилася лише єдина функція — втілювати в життя навіжені ідеї своїх властителів-авантюристів". („Дзеркало тижня", 9.12.2000).
Хто цікавиться історією, той навряд чи буде заперечувати: народові для об'єднання завжди потрібен провідник, а вони бувають, на жаль і на щастя, різні зі своїми ідеями. Отже, історія народу, хоч як це парадоксально, є історією таких особистостей. Був би не Богдан, інші гетьмани, не ті царі, не ті провідники УНР, не ті леніни та сталіни — мабуть, іншою була б і історія України. Іншою; була б вона, якби Кравчук та Кучма не стали нашими новітніми президентами. Гіршою чи кращою — важко сказати, але вона була б просто іншою. Тому завжди такі великі надії на першу особу, в державі — буде вона нашою славою чи безслав'ям, підніме національний дух народу чи підтопче його, виведе націю на широку дорогу чи зведе в болото. На жаль, така величезна залежність суспільства від політичних провідників. Бо між обіцянками та їх виконанням чи невиконанням — цілі роки, а влада, як відомо, псує чи не всіх можновладців — чим далі, тим більше...
Коріння наших втрат мовних, а отже —національних, в позиції та відповідних діях чи бездіяльності нашої правлячої еліти. Не пообіцяй Кучма на самому початку нашого духовного відродження, що він буде боротися за офіційний статус російської Мови, не спав би той україномовний ентузіазм, що бурхливо розпочався цілким природно. Формально Кучма своєї мрії не оформив, але фактично звів підвалини розколу країни на мовному принципі та ідеї відомого збіговиська щодо федералізації та відокремлення. Тобто свого зловісного мовного ієрогліфа на папірусі-народі він намалював... Щоправда, не домалював — народ знайшов собі нового провідника, повіривши в його українську сутність — Віктора Ющенка. Революція. Нові надії. Наша недобита, багатостраждальна мова знову стрепенулася, адже держава колись її віками вбивала, держава ж і має відродити. Інакше вона не може називатися національною Українською державою. Втікають, як правило, від таких розмов і Верховна Рада і Уряд, перші ж, порушуючи ті ж ними створені закони щодо мови, які існують. На них дивлячись, їх порушують. Хіба є десь у світі депутати чи урядовці, які не знають та не дотримуються норм державної мови? Хто домальовує той зловісний ієрогліф? Правляча еліта. Це саме вона розколює націю моделлю власного роздвоєння. Хто ж із безімунітетних "російськомовних" українців буде прагнути оволодіти мовою держави, якщо це ніяк не заважає кар'єрному зростанню і не плямує офіційної репутації? І хто зрозуміє ступінь душевної муки Олекси Гірника, яка подвигла його до самоспалення біля могили Тараса Шевченка? Тієї муки, тих страждань щодо дискримінації, потоптання, обплювання рідної мови в рідній Україні у душах свідомих мільйонів українців уже накопичилося по вінця. Ну, вихлюпують ту муку в радіоефір Яворівський, Погрібний, а інші змушені носити її мовчки. Важко таки бути українцем в Україні! Соромно йому перед іншими народами за проросійське холуйство багатьох своїх високих і невисоких співвітчизників, за втрату національної гідності. І сприймаєш як героя того нашого молодого кінорежисера Стрембицького, що з приводу недавнього нагородження на Каннському кінофестивалі висловив там коротеньку промову своєю рідною українською, а не підказуваною російською. Знав він російську. Знав. Але він представляв Україну. Був її гідним сином і митцем-громадянином. Як писав Довженко: „Багато зібралося. Були сини України, були сини українського народу, були і просто сукини сини". Довженко знав, що говорив у власному московському засланні. Українського кіно нині практично немає. Але й досі є сад, посаджений Довженком на Київській кіностудії: він — безмовний, а тому й росте, як і ріс.
Що ж буде з мовою? Може, проясниться? О, та проклята карта! Без державної реабілітації нашої віками упослідженої мови чи є сенс взагалі говорити про національну ідею? А іншої ж України таки немає... І не буде.
Анатолій МОКРЕНКО, народний артист, професор, лауреат Шевченківської премії, і лауреат Державної премії Грузії.
