В. Васнецов "Три богатирі" Взагалі, відповісти на це запитання – це поставити собі десятки інших питань, кожне з яких можна розбити ще на десятки. І знову подовжувати таку операцію, поки дрібненькі ручаї питаннячок не щезнуть у незліченних клітинах сірої речовини, і новітній Гегель не прийде до висновку, який нагадує відповідь нетверезого лектора з популярного в минулу епоху фільму “Карнавальна ніч” на запитання “чи є життя на Марсі?”. До речі, справжня відповідь, випущена радянською цензурою, гласила: “І на Марсі також немає!”
Тому, бажаючи завдати клопоту ймовірним читачам, які залюбки кинуться розв’язувати цей ребус і кросворд – “Куди ж усе-таки несе рутенію й ... тубільців” – спробую почати не з запитання, а з відповіді: “Нас несе в Європу!”. Прошу тут не шукати паралелей з тією Європою, яку викрав похітливий Апіс, щоб усамітнитися десь на Лазурному узбережжі. Просто нас несе. Куди несе саму Європу – залишаю за дужками, бо голосування у Франції та Голландії проти Європейської конституції навесні 2005-го змушують нас задуматися.
Втім, якби вона й була б схвалена, то це не звільняло б нас від потреби думати… Бо що вона передбачає: Європу батьківщин чи Батьківщину європейців? Інакше кажучи, чи Франція, Німеччина, Італія etcetera залишаться Францією, Німеччиною, Італією, чи вони стануть стейтами СШЄ?.. За теорією Л. М. Гумільова кожний етнос живе 1000-1400 років, а потім або розчиняється (асимілюється) в інших, або слабне й зберігається у вигляді реліктових. Саме стільки років минає сучасним етносам Європи, які в XIX ввійшли в стадію націй, щоб уже в наступному перетворитися в політичні нації. І гряде стадія їх зникнення й перетворення традиційних етносів Європи в – що? – в новий суперетнос? В уламки старих етносів, позбавлених інстинкту дітородіння й інфікованих бацилами дітовбивства? У відстійну яму біло-чорно-жовтих Агасферів, гнаних усіма вітрами планети?
Те, що робиться, завжди справедливе, казав один філософ. Можливо, європейські нації справді закінчують свій гумільовий цикл існування. І на те немає ради. Але ж український етнос ще далеко не довершив свого циклу, бо жоден з попередніх етапів не був повним: то їх переривала татаро-монгольська навала, то експансія Речі Посполитої перетворювала нас на “кресові речі”, то Андрусівська зрада вкупі з “рабами, підніжками, гряззю Москви й варшавським сміттям” поклала край щойно народженій нації, то Муравйов з Коцюбинським своїми пострілами вигнали воскреслий було дух козацтва не тільки з Поньківської вулиці, але і з Софіївського майдану.
І все таки після кожної катастрофи зберігалися якісь потенції, що вперто чекали на “слушний час”, народжуючи не тільки біль і образи, але і науку і рішучість.
“Слушний час” 1991 року український етнос зустрів не консолідовано. Не одна Андрусівська межа за останні століття дробила не тільки і не стільки етнічні українські землі, скільки душі тих, хто протягом віків не міг визначитися, хто вони: хохли, русини, малороси чи українці. З погляду націєтворення Україна відстає від Європи на два порядки, і проблеми, які постають перед нами, пройдені в Європі 200 років тому і просто не зрозумілі й навіть чужі європейцям.
- Нам не дають говорити українською мовою, - лементуємо ми. Європейці знизують плечима і не розуміють, як можна не давати розмовляти рідною мовою. А Ірландія озивається:
- Тю, а нащо вона вам, ми от обходимося мовою колишньої метрополії, і це не заважає залишатися одними з найбільш просунутих в Євросоюзі.
І тут оживає північно-східний циклон і доносить до нас до болі знайомі пісні про братерство, возз’єднання, спільне минуле і спільний економічний простір майбутнього.
І “великий могучий” котиться мільйонними тиражами всіх колишніх центральних, тобто московських, газет з маленькою допискою “в Україні”, поповнюється місцевими "новостями", "ведомостями", "фактами " й "аргументами", зміцнює неприступні бастіони бізнес-життя, віщає на “Русском радио” і на тисячах інших студій… Так, може, нас попутній вітер і занесе в те “слов’янське море”, про яке мріяв Олександр Сергійович Пушкін, тим більше, що і вертатись треба недалечко, набагато ближче, аніж чужа Європа?
“Славянские ручьи ль сольются в русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос”, що в перекладі на малоросійськоє наречіє означає: “хоч верть-круть, хоч круть-верть, - все одно козі смерть!”
Може це і є “сермяжна” правда і відповідь на класичне “Quo vadis”?
Чи не нагадують наші пошуки відповіді на ці запитання Легендарних богатирів з картини В. Васнецова? Знають вони, що вороги десь є, пильно шукає їх отаман, навіть наставив руку козирком до очей, другий навіть витягнув наполовину меча, а третій лаштує лука - і все-таки з ким битися, не бачать...
Взагалі, відповісти на це запитання – це поставити собі десятки інших питань, кожне з яких можна розбити ще на десятки. І знову подовжувати таку операцію, поки дрібненькі ручаї питаннячок не щезнуть у незліченних клітинах сірої речовини, і новітній Гегель не прийде до висновку, який нагадує відповідь нетверезого лектора з популярного в минулу епоху фільму “Карнавальна ніч” на запитання “чи є життя на Марсі?”. До речі, справжня відповідь, випущена радянською цензурою, гласила: “І на Марсі також немає!” 