18.01.06
Автор: М. Петренко
Джерело: “Літературна Україна”, 16 червня 2005р
Коментарів: 0
Б У В А Л Ь Щ И Н А про українську самоповагу та про московську пиху
По сусідству з нами у будинку відпочинку поселилися дві московські інтелектуалки. Гонорові, самовпевнені, до того ж у літах, певно, родички письменників чи спілчанських посадовців. Наші діти вибігають бавитися біля хатки, Гуцалова Леся виводить і свою циганкувату донечку – старі відразу до них, охота поговорити. Наші діти наче й розуміють їхню балаканину, а от самі російською фактично не говорять, хіба дещо. Вони до нас із Євгеном, ми саме зібралися до моря: - Слушайте, на каком язике оні разговарівают? Ми в доброму гуморі, видурюємося: - Ну, це така мова, що ще російські царі її заборонили. - Нєт, правда, откуда ви? Ми далі своєї: - Із Галіції. До них не доходить: - А ето что, страна такая? - Звичайно. - Как Чехословакія? - Але набагато більша. Вони далі дивуюьбся: - Ну, ви хоть немного по-русскі понімаєте, а как же дети будуть здесь жить?.. Ми також дивуємося. І до них із тим самим: - А ви звідки? - Ми – із Москви! Пихи й гордості аж понад морські береги. Ми далі своєї: - А ето что, сєло ілі город? Боже, що з ними сталося! Обидві тримали в руках книги, обидві кинули ними об землю, і з розпачливим здивуванням: - Как, ви нЄ знаєтє прекрасной століци нашей родіни?!. - Та наче щось чули… - Так ето же століца міра!.. Всєх трудящихся!.. Так ето же!.. Нам того дня якось особливо добре плавалося.
