Взагалі, відповісти на це запитання – це поставити собі десятки інших питань, кожне з яких можна розбити ще на десятки. І знову подовжувати таку операцію, поки дрібненькі ручаї питаннячок не щезнуть у незліченних клітинах сірої речовини, і новітній Гегель не прийде до висновку, який нагадує відповідь нетверезого лектора з популярного в минулу епоху фільму “Карнавальна ніч” на запитання “чи є життя на Марсі?”. До речі, справжня відповідь, випущена радянською цензурою, гласила: “І на Марсі також немає!” »»»
… тож викрешем вогню, та закурим люльку, не журися! – так продовжується рядок винесений у заголовок. Бо в які луги або й хащі не закидає людину життя, завжди десь поруч знайдеться той, хто озветься і не тільки озветься… »»»
Своїм маніфестом від 16 травня 1722 року російський цар Петро I створив “Малоросійську Колегію”, не довіряючи 76-річному українському гетьману Івану Скоропадському, якого вважав “мазепинцем”. До складу Колегії входили шість московський штаб-офіцерів із розквартированих в Україні військ, а очолював її президент-бригадир Степан Вельямінов. Не зважаючи на образу й заперечення гетьмана І. Скоропадського проти московської задумки, Петро I визнав за можливе заявити, що її створено “не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ніхто не кривдив, ні неправими судами, ні зловживаннями старшин”. »»»
Ця суперечка, навіть якщо не брати до уваги петровських і єкатерининських часів, триває вже два століття. Предмет її – українська мова, суб'єктами є дві групи людей, дві спільноти дуже, не дуже і зовсім не вчених людей, політиків, спекулянтів, попів, генералів в еполетах і сержантів надстрокової служби, поетів, повій, невігласів, навіть клієнтів Кирилівського шпиталю. Обидві групи, попринеминучу зміну поколінь, завзято боронять свій погляд на предмет вічної суперечки, вдаються до вбивчих характеристик другої групи, наводять найдоказовіші аргументи на користь своїх переконань, захищають неспростовні дисертації й видають грубезні фоліанти – але ніяк не можуть переконати опонентів у виключно своїй правоті. »»»
Давно відомо, що методом покращення пам’яті є зарубки на носі. Ніс при такому використанні стає неабияким знаряддям, своєрідним пультом управління оперативною пам’яттю. Якщо ви серйозно стурбовані ситуацією в мовній сфері, знехтуйте несерйозним тоном “зарубок” і спробуйте діяти просто, дешево і … не сердито. Це буде справді дешево, але надійно. Постійно, послідовно і принципово створюйте навколо себе українське мовне середовище. »»»
Взагалі, відповісти на це запитання – це поставити собі десятки інших питань, кожне з яких можна розбити ще на десятки. І знову подовжувати таку операцію, поки дрібненькі ручаї питаннячок не щезнуть у незліченних клітинах сірої речовини, і новітній Гегель не прийде до висновку, який нагадує відповідь нетверезого лектора з популярного в минулу епоху фільму “Карнавальна ніч” на запитання “чи є життя на Марсі?”. До речі, справжня відповідь, випущена радянською цензурою, гласила: “І на Марсі також немає!” 
… тож викрешем вогню,
Своїм маніфестом від 16 травня 1722 року російський цар Петро I створив “Малоросійську Колегію”, не довіряючи 76-річному українському гетьману Івану Скоропадському, якого вважав “мазепинцем”. До складу Колегії входили шість московський штаб-офіцерів із розквартированих в Україні військ, а очолював її президент-бригадир Степан Вельямінов. Не зважаючи на образу й заперечення гетьмана І. Скоропадського проти московської задумки, Петро I визнав за можливе заявити, що її створено “не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ніхто не кривдив, ні неправими судами, ні зловживаннями старшин”. 
Ця суперечка, навіть якщо не брати до уваги петровських і єкатерининських часів, триває вже два століття. Предмет її – українська мова, суб'єктами є дві групи людей, дві спільноти дуже, не дуже і зовсім не вчених людей, політиків, спекулянтів, попів, генералів в еполетах і сержантів надстрокової служби, поетів, повій, невігласів, навіть клієнтів Кирилівського шпиталю. Обидві групи, попринеминучу зміну поколінь, завзято боронять свій погляд на предмет вічної суперечки, вдаються до вбивчих характеристик другої групи, наводять найдоказовіші аргументи на користь своїх переконань, захищають неспростовні дисертації й видають грубезні фоліанти – але ніяк не можуть переконати опонентів у виключно своїй правоті. 
Давно відомо, що методом покращення пам’яті є зарубки на носі. Ніс при такому використанні стає неабияким знаряддям, своєрідним пультом управління оперативною пам’яттю.